Монографія присвячена дослідженню феномена української фортепіанної культури ХХ сторіччя, сформованого стильовою парадигмою піаністичної діяльності мистецького і позамистецького обсягу у різноманітті регіональних розкладів національного творчого буття. Вперше представлена методологічна базисна роль фортепіанного дискурсу в нерівнооб’ємності і якісній антитетичності співіснування бетховеніанських і моцартіанських стильових складових парадигмального тла піаністичної культури минулого століття, специфіку виявлення яких виділяємо терміном диз’юнктивний принцип взаємодії вказаних стильових показників фортепіанної гри.
Книга призначена для дослідників, педагогів, студентів, виконавців-практиків, які усвідомлюють сучасну емансипацію виконавської активності і суттєвість позамистецьких достоїнств.
